Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність та право на рубежі сторіч - страница 9


^ Кримінальне право і процес. Кримінологія

_____________________________________________________________________________________


Гаврилюк Д.В.

Одесский юридический институт

Харьковского национального университета внутренних дел


^ ТОРГОВЛЯ ЛЮДЬМИ: ПРИЧИНЫ СУЩЕСТВОВАНИЯ


С провозглашением независимости наша страна стала на новый в её развитии исторический путь – путь построения демократического гражданского общества. Однако вместо ожидаемых нами результатов, предсказываемых зарубежными экспертами, согласно которым Украина в новое тысячелетие должна была войти в 10 стран мира с наивысшим уровнем жизни, мы стали свидетелями развития в стране стремительными темпами нищеты, безработицы, преступности, появлении чувства неуверенности в завтрашнем дне. Эти пороки стали питательной средой для «воскрешения» позабытого для нашего общества такого позорного явления как торговля людьми. Первый случай торговли людьми уже в независимой Украине был зарегистрирован в 1992г., когда 56 детей-сирот Тернопольской области были вывезены в США для оздоровления, после чего ни один из них не вернулся в Украину.

Проблема торговли людьми в настоящее время имеет стойкую тенденцию к распространению в глобальном масштабе [1], что обуславливает её транснациональный характер.

На основе имеющихся данных ООН, можно сделать вывод, что по прибыльности торговля людьми на сегодняшний день имеет все шансы на победу среди аналогичных по глобальности преступлений – торговля оружием и наркотиками, принося прибыль в размере 7-12 млрд. долларов в год [2]. Согласно статистики Управления ООН по контролю над наркотиками и предупреждению преступлений ежегодный объём работорговли составляет от 700 тыс. до миллиона человек, четверть которых приходится на женщин «славянской внешности», на которых за границей особый спрос.

Основными поставщиками «живого товара» являются юго-восточные азиатские и латиноамериканские страны, а также постсоветские государства (Белоруссия, Россия, Литва) и другие экономически малоразвитые государства. К числу стран поставщиков, к сожалению, относится и Украина.

Самым распространённым в Украине видом торговли людьми является торговля женщинами с целью их эксплуатации в секс-индустрии. Этому способствуют как внешние, так и внутренние факторы. Среди внешних факторов стоит уделить внимание таким как: формирование отлаженной сети взаимосвязанных между собой уголовных организаций, а также лояльное отношение законодательства многих стран к лицам занимающимися проституцией и лицам, пользующимся услугами первых. Абсолютный примат среди внешних факторов занимает наличие стойкого закрепления данного преступления как особо крупного элемента теневой экономики в экономику стран-поставщиков и стран-покупателей, структуру которого можно представить в виде триединой системы взаимосвязанных между собой субъектов: продавец – посредник – клиент.

Говорить о том, что единственной причиной внедрение этого негативного процесса в экономику нашего государства является его экономическая нестабильность, слабая развитость, будет не верным, так как согласно закону экономики спрос всегда определяет предложение. Из этого можно судить о сложившихся на сегодняшний день моральных нормах и интересах существующих в наиболее демократических государствах. К примеру, по данным Департамента юстиции США ежегодно на его территорию ввозят около 50000 тыс. девушек, 6% которых составляют украинские девушки [4]. Стоит напомнить, что в США законодательство против торговли людьми действует уже более 100 лет, и как видим, это не приносит существенного эффекта в борьбе с этим социальным злом.

Но не стоит сваливать всю вину в распространении торговли людьми на сложившиеся нравы у покупателей зарубежных стран, что характерно для менталитета нашего правительства, ведь, как правило, клиент и посредник из одной страны. Поэтому Украине необходимо не отлаживая на потом разработать стратегию по выявлению внутригосударственных причин способствующих развитию торговли людьми и методы борьбы с этим недугом.

На мой взгляд, среди объективных факторов, способствующих существованию торговли людьми можно выделить следующие:

безработица (в Украине более 56% безработных женщин трудоспособного возраста [4]);

слабый надзор за коммерческими структурами занимающихся трудоустройством за рубежом;

наличие коррупции в органах осуществляющих борьбу с торговлей людьми;

отсутствие взаимосвязи с зарубежными правоохранительными органами;

распространение в средствах массовой информации насилия женщин;

отсутствие знаний у граждан относительно межгосударственных соглашений заключённых Украиной с другими государствами в области трудоустройства и др.

Конечно устранение этих причин – это дело времени, продолжительность которого непосредственно устанавливает наше государство, а между тем наши граждане будут без вести пропадать за границей. Поэтому одним из эффективных способов борьбы с торговлей людьми, на мой взгляд, является разработка методических рекомендаций рассчитанных на женщин выезжающих за границу.


Литература


1. Горбунова О.Г., Шваб И.А. Стандартные принципы прав человека по отношению к лицам, ставшими объектами торговли. // Дотримання прав жінок та завдання правоохоронних органів України. – К.,1999.

2. Хьюз Д. Теневой рынок: способствование процветанию или подрыв стабильности? /Пер. с англ. // Journal of Internationai Affairs. – 2000.

3. Amy O’Neill Richard. International Trafficking in Women to the United States: A Contemporary Manifestation of Slavery and Organized Crime.

4. Іванова Н. Безробіття з жіночім обличчям // Уряд. кур’єр. – 2002. – № 167. – 14 вересня.


Гловюк І.В.

Одеська національна юридична академія


^ РОЗГЛЯД СУДОМ ПОДАНЬ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ


Ст. 29 Конституції України, ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантують право людини на свободу та особисту недоторканість. Це право може бути обмежено на підставах і в порядку, встановленому законом. Одним із заходів процесуального примусу й одночасно – запобіжних заходів, який обмежує свободу людини, є взяття під варту. Взяття під варту є найсуворішим для людини запобіжним заходом, оскільки воно обмежує її природне і конституційне право на свободу.

Діюче національне кримінально-процесуальне законодавство з питання взяття під варту не повністю адаптовано до вимог Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, норми КПК України містять неузгодженості та прогалини, що негативно впливає на правозастосовчу практику. Саме тому дослідження окремих питань розгляду судом подань про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту є надзвичайно актуальним із теоретичної, і з практичної точки зору.

Дослідженням проблематики застосування судом запобіжного заходу у вигляді взяття під варту займаються такі вчені та практичні працівники, як В. Галаган, В. Зубар, В. Клочков, Г. Мацьків, С. Міщенко, П. Пилипчук, С. Солоткий, А. Туманянц, В. Чорнобук, О. Шило, В. Шпонька та інші. Незважаючи на значну кількість робіт з цієї проблематики, деякі аспекти розгляду судом подань про запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не знайшли належного висвітлення у літературі. Метою цієї статті є дослідження проблемних аспектів надання судом згоди на затримання особи, щодо якої внесено подання про взяття під варту, та продовження судом затримання особи.

Відповідно до ч. 4 ст. 165-2 КПК України, якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. КПК України не встановлює спеціальної форми подань про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, у зв’язку з чим у практичній діяльності органи дізнання, слідчі, прокурори у поданнях не просять дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою, а просять лише застосувати до нього запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Однак КПК України не дозволяє розглядати таке подання без участі підозрюваного, обвинуваченого. Таким чином, суд лише дає дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Однак у цьому разі виникають проблеми у формулюванні резолютивної частини постанови суду, адже суд не відмовляє у задоволенні подання, але і не задовольняє його. І якщо органом дізнання, слідчим, прокурором не ставиться питання про надання дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою, то використовуване формулювання “подання ... задовольнити частково” не зовсім логічне та правильне як по формі, так і по суті: адже дія, на здійснення якої суд дає дозвіл, в поданні не зазначена. З цього приводу слід зауважити, що, звичайно, орган дізнання, слідчий, прокурор не завжди можуть передбачити, чи з’явиться особа на виклик суду або чи зможуть її туди доставити, і в цьому випадку немає можливості визначитися із тим, чи ставити в поданні питання про надання дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Але якщо достовірно відомо, що підозрюваний, обвинувачений не буде присутнім при розгляді щодо нього подання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (зокрема, якщо його оголошено у розшук), то, вважаємо, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний внести подання про надання дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою для вирішення питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. З метою процесуальної економії не треба складати два подання та узгоджувати їх із прокурором та вносити до суду, достатньо внести одне подання з обох питань. Суд при цьому спочатку вирішує питання про надання дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою для вирішення питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Згодом, коли підозрюваного або обвинуваченого буде доставлено до суду під вартою, суд піднімає це подання з канцелярії суду та розглядає питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відповідно до п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” [1], затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставка його в суд під вартою для вирішення питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту можливе лише за наявності передбачених ст.148 і ч.1 ст.155 КПК підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Таким чином, суддя фактично зобов’язаний заздалегідь, без присутності підозрюваного, обвинуваченого вирішити, чи є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, що суперечить ч. 5 ст. 165-2 КПК України. Вважаємо, що суддя при вирішенні питання про надання дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою для вирішення питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не повинен вирішувати, чи є всі підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту; це повинно вирішуватися вже безпосередньо при розгляді подання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Суддя у цьому разі може чітко визначити лише, за ознаками якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, та чи передбачає санкція відповідної статті КК України покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки (як цього вимагає ч.1 ст.155 КПК України). У разі, якщо особа, яка перебуває на волі, до суду не з’явилася або орган дізнання, слідчий не змогли її туди доставити, суддя може вирішити питання про її затримання, не вирішуючи, чи є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а керуючись пп. “с” п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, тобто дозволити затримання людини з метою забезпечення її присутності компетентним правовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину. У цьому разі суддя вирішує лише, чи є підозра у вчиненні злочину обґрунтованою.

У проекті КПК №3456д [2] передбачено повноваження слідчого судді на надання дозволу на тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою і доставку його в суд під вартою. Після затримання в цьому випадку тримання під вартою не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, – не більше сорока восьми годин із моменту доставки затриманого в цей населений пункт. Тобто фактично збережено повноваження суду на надання дозволу на затримання особи, яка перебуває на волі, та доставку її в суд під вартою.

Оскільки вирішення подання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту вирішується не на підставі доказів вини підозрюваного або обвинуваченого, а на підставі даних про його особистість та інших даних, які мають значення для вирішення питання про обрання запобіжного заходу (наприклад, передбачених у статті 148, 155 КПК України), КПК України передбачає, що якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п’ятнадцяти діб. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку, або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк. При цьому надзвичайно важливим є питання про те, які дані мають бути встановлені. П. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” [1] передбачає, що у постанові суду має бути зазначено, які саме дані про особу чи інші обставини треба додатково з’ясувати, які дії процесуального та непроцесуального характеру і ким саме мають бути вчинені. Такий підхід підтримується і в науковій літературі, така практика судів визнається правильною, а невиконання цих вимог вважається недоліком у їх роботі [3,4]. Вважаємо, що такий підхід виправданий лише частково. Суд зобов’язаний на підставі існуючих даних прийняти рішення про застосування або відмову у застосуванні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту з урахуванням даних про особу затриманого та інших обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання. Тому абсолютно обґрунтована вимога Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” про необхідність вказувати у постанові суду, які саме дані про особу чи інші обставини треба додатково з’ясувати. Однак, вважаємо, органи дізнання, слідчий, прокурор повинні самостійно вирішувати, які дії процесуального, оперативно-розшукового, непроцесуального характеру необхідно здійснити для виконання вимог постанови суду. Інше, вважаємо, означає те, що суд, який є органом правосуддя і виконує процесуальну функцію правосуддя, повинен втручатися у процесуальну діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора на стадії досудового розслідування, причому навіть не у випадках, коли є необхідність контролю законності та обґрунтованості їх дій і, по суті, здійснювати функцію обвинувачення. Якщо органи дізнання, слідчий, прокурор за допомогою обраних ними дій процесуального, оперативно-розшукового, непроцесуального характеру не зможуть встановити тих даних, які підтвердять, що підозрюваний, обвинувачений буде ухилятися від дізнання, слідства або суду, перешкоджати встановленню істини у кримінальній справі тощо, не зможуть довести доцільність обрання запобіжного заходу саме у вигляді взяття під варту, суд відмовить у задоволенні подання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Проект КПК України №3456д [2] передбачає, що якщо для обрання затриманій особі запобіжного заходу є необхідність додатково вивчити дані про особу підозрюваного, обвинуваченого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, слідчий суддя вправі ухвалити вмотивовану постанову про взяття під варту підозрюваного, обвинуваченого на строк до десяти, а за його клопотанням – до п’ятнадцяти діб, після чого приймає остаточне рішення щодо запобіжного заходу. Тобто, на відміну від діючого КПК України, не продовжується затримання, а тимчасово обирається запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Якщо для обрання запобіжного заходу особі, яка не затримувалася, є необхідність додатково вивчити дані про особу підозрюваного, обвинуваченого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, слідчий суддя вправі відкласти розгляд цього питання на строк до десяти діб, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п’ятнадцяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період його належну поведінку. Якщо у поданні ставиться питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, слідчий суддя вправі винести вмотивовану постанову про взяття під варту підозрюваного, обвинуваченого під вартою на цей строк. І у цьому випадку підозрюваний, обвинувачений, на відміну від діючого КПК України, не затримується, а відносно нього тимчасово обирається запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

Таким чином, застосування судами норм КПК України щодо надання судом згоди на затримання особи, щодо якої внесено подання про взяття під варту, та продовження судом затримання особи є проблемним. Роз’яснення, надані у відповідній Постанові Пленуму Верховного Суду України, не в усіх випадках відповідають законодавству та теорії кримінально-процесуального права. У новому КПК України повинна бути визначена форма подань про вирішення питання про затримання (тимчасове тримання під вартою) особи яка перебуває на волі, щодо якої вносить подання про застосування запобіжного заходу в вигляді взяття під варту. При цьому суд за відсутності цієї особи може визначити лише, за ознаками якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, та чи передбачає санкція відповідної статті КК України покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки, тому п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” потребує відповідної корекції. При продовженні затримання особи до 10 (15) діб, суд не повинен вказувати, які дії процесуального та непроцесуального характеру і ким саме мають бути вчинені, оскільки це суперечить принципу розподілу процесуальних функцій у кримінальному процесі. Тому відповідне роз’яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” повинне бути скасовано. Усі ці проблемні аспекти повинні бути враховані при прийнятті нового КПК України.


Література


1. Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 року // Вісник Верховного Суду України. – 2003 - №3

2. Проект Кримінально-процесуального кодексу України: реєстраційний номер 3456д

3. Міщенко С.М. Солоткий С.А. Взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства // Вісник Верховного Суду України. – 2003. - № 5 – С. 46

4. Мацьків Г. Дотримання процесуальних строків при обранні та продовженні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту підозрюваного та обвинуваченого // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №6 – С. 141


Іскров К.М.

Одеський національний морський університет


^ ОКРЕМІ ПИТАННЯ СПРИЙНЯТТЯ ПРОБЛЕМИ ПРОСТИТУЦІЇ


Проблема про яку піде мова в даній статті, є багато в чому суперечливою, оскільки в розумінні деяких індивідів, груп людей, а в окремих випадках і для цілих держав проституція, як негативного явища вичерпала себе, і стала законною або незаконною, але одним з видів діяльності, який як і будь-який інший вид підприємницької діяльності направлений на отримання прибутку.

Впродовж всієї історії існування цієї стародавньої професії, існувала категорія людей, які не уявляли себе в іншому виді діяльності, окрім як в проституції, оскільки ніяка інша праця, на їх думку, не здатна забезпечити їх достатньою кількістю матеріальних благ. В світі існують держави (Нідерланди, Німеччина, Швейцарія) які легалізували проституцію. Хоча навіть в цих державах, представники даної професії скаржаться на жорстоке поводження з ними, зокрема про поліцейські облави (і це не дивно, оскільки стражі порядку контролюють щоб цим видом діяльності займалися виключно громадяни країн ЄС які мають відповідний дозвіл), а також тортури, насильство, дискримінацію з боку клієнтів, сутенерів, утримувачів борделів. Дана група людей, які займаються проституцією, надає велике значення визнанню своїх прав як трудящих, з тим щоб мати нагоду відстоювати і захищати їх. Вони виказують думку, що оскільки проституція є реальним фактом і одним з видів діяльності, вимагається перш за все забезпечити їм захист [2].

Метою публікації є визначення добровільної проституції як явного порушення прав людини, аналіз діючих нормативних актів які стосуються захисту прав людини, спираючись на наукові дослідження таких фахівців як Тюрюканова Е.В., Д. Реймонд, Дорген Лейдхольд, Ландіна Анна, Присяжнюк Ірина та ін.

Міжнародна організація праці (МОП) визнала проституцію як економічну діяльність, але за допомогою своїх спостерігачів, заявляє, що це у жодному випадку не означає легітимації проституції. Від себе можна додати, що надзвичайно небезпечно визнавати жінку працюючу у сфері проституції як суб'єкта здійснюючого один з видів економічної діяльності.

У Національному законодавстві України проституція переслідується як в адміністративному (ст.181-1 КУпАП) так і в кримінальному порядку (ст.303ККУ), незалежно від того чи здійснюється вона із власної волі або по волі третіх осіб тобто закон не розділяє проституцію на добровільну і примусову, а встановлює відповідальність за сам факт заняттям проституцією. Таким чином наша держава не визнає добровільну проституцію як вид економічної діяльності.

Хоча із запропонованих 23.06.2005 Верховною Радою України змін в ст.303 КК України, можна зрозуміти, що надалі до кримінальної відповідальності будуть притягуватися не ті хто займається проституцією, а люди котрі втягують особу до зайняття проституцією. Схвалення Верховною Радою України запропонованої зміни, встановлює, що власне проституція злочином не вважається. В захист змін до КК України були запропоновані положення закріплені в Конституції України ст.ст.29,43 якими встановлюється, що кожен має право на свободу і на вільний вибір праці: якщо дієздатна особа бажає займатися проституцією, ніхто не має права заважати їй у цьому, оскільки на це є її власна воля [1].

Незрозумілим є те, що при вирішені цього питання законодавчий орган України залишив без уваги інші положення Конституції України, а саме ст.9 в якій зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, оскільки для України 15 лютого 1955р. набрала чинність Конвенція ООН „Про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацію проституції третіми особами”. Конвенція визнала злочинними коло діянь які становлять особливу небезпеку в царині прав жінок, а саме:

– звідництво, схиляння до проституції або розбещення з цією метою іншої особи, навіть за згодою цієї особи (п.1ст.1)

– експлуатація проституції іншої особи, навіть за згодою цієї особи (п.2 ст.1) [4].

Якщо ми говоримо про примусову проституцію, то це явище безперечно підпадає під поняття сексуальної експлуатації яка для багатьох держав світу є злочинною. Щодо добровільної проституції, то на нашу думку немає такої особи яка добровільно зробила вибір – зайнятися проституцією. У даному випадку примус може бути, як прямим, безпосереднє втягнення, так і опосередкованим, тобто в ті умови в які особа потрапляє в силу недостатньої освіти, слабкості характеру, або життєвих обставин. Отже у багатьох випадках це не добровільність – як дія учинена за власним прагненням, а вимушена добровільність, яка несумісне з гідністю і цінністю людської особи і загрожує добробуту людини, сім’ї і суспільству.

Як зазначає з цього приводу Д. Реймонд, - „... придбання доступу до тіла з метою вчинення статевого акту є експлуатація, і це питання дотримання прав людини...”.

На нашу думку, цієї ж думки притримувались законодавці деяких провідних країн світу, які визнали кримінально караними діяння пов’язанні з сексуальною експлуатацією жінки (жінок) навіть при наявності її (їх) згоди. Так, найбільш загальним законом відносно торгівлі людьми в Сполучених Штатах є Закон про біле рабство (“Mann Act/White Slave Act” 19 U.S. Code 2421), хоча можуть використовуватися і інші (2422, 2423 і 1328). Закон про біле рабство застосовується к будь-кому (повнолітньому чи неповнолітньому), хто свідомо переміщує іншу особу крізь кордон штату або держави з метою втягнення в проституцію або здійснення інших правопорушень сексуального характеру. Проститутка у даному випадку є жертвою, і її згода не полегшує вину. Карається таке діяння позбавленням волі на строк до 10 років[5] .

Відповідно до абзацу (1) параграфу 217 КК Австрії: „Усякий, хто перевозить особу, навіть якщо вона вже займається професійною проституцією, для зайняття проституцією в іншу державу, ніж та, громадянством якої вона володіє або яка є місцем її звичного перебування, або завербовує її з цією метою, підлягає покаранню у вигляді позбавлення волі на строк від шести місяців до п’яти років. Законодавчо описані способи вчинення торгівлі людьми, а саме: обман, насильство, погроза застосування насильства у КК Австрії описуються як різновид злочину в абз.2 параграфу 217. Це свідчить про те, що кримінальне законодавство Австрії визнає злочином перевезення особи в іншу державу для зайняття проституцією при наявності її згоди, зазначено може бути підтверджено наявністю такого формулювання в диспозиції як, „навіть якщо вона вже займається професійною проституцією”, а також те, що способи представлені в абз.2 виступають як різновид вчинення цього злочину, не виключаючи, при цьому, можливості перевезення особи в іншу країну для зайняття проституцією шляхом її згоди.

Аналізуючи міжнародне законодавство щодо цієї проблеми, оскільки в даній статті описується явище яке має міжнародну актуальність, потрібно зазначити: по – перше: недоліком міжнародного права є відсутність поняття проституції. по – друге: на нашу думку невірно те, що добровільна проституція не підпадає під існуюче в світі поняття примусова або обов’язкова праця, оскільки для багатьох цілком зрозуміло, що немає таких людей котрі добровільно побажали стати об’єктом експлуатації та зловживань, та добровільно погоджуватися підвергати посяганням свою свободу, здоров’я, особисту недоторканність, а інколи і життя. Відповідно до положень Конвенції 1930р. „Про примусову чи обов’язкову працю” яка в ст.2 встановлює що „... примусова чи обов’язкова праця означає будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від якої-небудь особи під загрозою якогось не будь покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг” [6], отже з наведеного можна зрозуміти, що якщо проститутка добровільно займається цим видом діяльності, котру у багатьох випадках від неї вимагають, а інколи під загрозою якогось не будь покарання, не можна назвати примусовою або обов’язковою працею. На нашу думку, не має серед проституток осіб, які займаються проституцією виходячи з власного на те бажання. (Бажання – потяг, прагнення к здійсненню чого-небудь, володіти чим-небудь..)

В Міжнародному пакті 1966р. „Про громадянські і політичні права” зазначено: а) ніхто не повинен примушуватися до примусової або обов’язкової праці [7]. Тобто, вказаний міжнародний документ дає зрозуміти, що якщо проститутка надає послуги добровільно, то під його захист вона не підпадає.

Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, яка містить в ст.4 положення про те, що „жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов’язкової праці..” [8], також безсила доти, доки проституція буде визнаватися добровільною.

Навіть, суто „жіночій” міжнародний документ Декларація 1993р. „Про викорінення насильства проти жінок” у ст.2 „Насильство щодо жінок, як розуміється, охоплює такі випадки, але не обмежуються ними: б) фізичне, статеве та психологічне насильство, яке має місце в суспільстві в цілому, включно зґвалтування, статевий примус, статеве домагання та залякування на роботі, в навчальних закладах та в інших місцях, торгівлю жінками та примус до проституції;” [9].

Знову ж таки сучасна міжнародна співдружність впевнено, що проституція може бути тільки примусовою, не розуміючи при цьому, що в будь якому разі здійснюється акт насилля стосовно жінки.

В Протоколі ООН „Про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми і покарання за неї” ратифікованого Україною, який на думку багатьох вчених та практикуючих юристів є найбільш вдалим, містить недолік стосовно питання, що розглядається.

Згідно статті 3(а) цього Протоколу торгівля людьми означає здійснювані в цілях експлуатації вербування, перевезення, передачу, приховування або отримання людей шляхом, загрози силою або її застосування або інших форм примушення, викрадення, шахрайства, обміну, зловживання владою або уразливістю положення, або шляхом підкупу, у вигляді платежів або вигод, для отримання згоди особи, контролюючої іншу особу.

Експлуатація означає, принаймні, експлуатацію проституції інших осіб або інші форми сексуальної експлуатації, примусову працю або послуги, рабство, або практику, що наближається до рабства, або вилучення органів;

б) згода жертви торгівлі людьми на передбачувану експлуатацію, визначену в підпункті (а) цієї статті, не береться до уваги у випадку застосування якогось із способів, передбачених підпунктом (а)

в) вербування, перевезення, передавання, укривання або приймання дитини з метою експлуатації кваліфікується як „торгівля людьми”, навіть якщо не застосовується жоден із способів, передбачених, підпунктом (а); [10].

Отже, у випадку, якщо власник борделю, або сутенер передає іншій особі (клієнту) для сексуальної експлуатації повію, без загрози сили, або її застосування щодо неї або інших форм примушення, викрадення, шахрайства, обміну, зловживання владою або уразливістю положення, або шляхом підкупу, у вигляді платежів або вигод, для отримання згоди особи, контролюючої іншу особу. Виходячи з цього прикладу дії власника борделю або сутенера відповідно до Протоколу ООН не є торгівлею людьми. І це ще раз підкреслює незахищеність добровільної проституції в міжнародному праві.

Вважаємо вдалою думку про те, що необхідно розмежовувати кримінально-процесуальне розуміння (і відповідне визначення) торгівлі людьми і соціальний аспект проблеми. Розглядаючи жіночу міграцію в ризикових сферах зайнятості як соціальну проблему (тобто не з точки зору вживання заходів соціальної політики), не можна грунтуватися на принципі «примушення» і обмежуватися розглядом випадків насильства, які знаходяться в компетенції правоохоронних органів. По-перше, вживання в міжнародному трактуванні поняття торгівлі людьми принципу примушення до проституції як проблемообразуючої ознаки, фактично перетворює дану проблему на кримінальну, відводить її від соціального контексту, який якраз і полягає в тому, щоб знайти соціальні причини секс-зайнятості, і міри соціальної політики здатні обмежити це явище. По-друге, вживання «принципу насилля» звужує контингент жінок-мігрантів, потребуючих в особливих механізмах захисту прав, обмежуючи тими мігранта ми, які були залучені в проституцію насильно. В той же час через слабкість правового поля і поширеності тіньових відносин в даній сфері, жінки-мігранти, що добровільно працюють у сфері сексуальних, околосексуальних послуг, не менш потребують наявності захисних програм. Є ще деякі доводи на користь того, щоб не обмежувати проблему тільки випадками насильної експлуатації. По-перше, торговці людьми одержують не менші доходи від продажу «добровільних» працівників, ніж від тих, кого утримують силою і вимушують трудитися. По-друге, «добровольців» значно більше, ніж жертв прямого насильства. І порушення прав людини у добровільних мігрантів носять може бути не такий волаючий характер, але вони значно більш масові.

Підсумовуючи, залишилось тільки повністю погодитись з учасниками робочої групи ООН по сучасним формам рабства, які виступали проти будь-яких спроб легалізації проституції. На думку цієї групи, немає таких людей, які добровільно побажали б стати об'єктами експлуатації і зловживань. Таким чином, добровільна проституція була б рівносильна добровільному насильству, зловживанню і експлуатації третіх осіб, що саме по собі не припустимо і було б відкатом в області захисту прав людини.

Супротивники добровільної проституції нагадали, що насильство, рівно як і хвороба, зокрема хвороби, які передаються статевим шляхом, є неминучим слідством проституції. Згідно деяким дослідженням, уникнути венеричних захворювань вдається лише 15% повій. Багато в чому заняття проституцією рівне як і примусовою і добровільною є рівносильним смертному вироку, не тільки для себе але і для тих хто вступить з проституткою в статевий зв'язок.


Література


1. Конституція України. Електронна база даних „Ліга – Клієнт”

2. Нелегальна міграція та торгівля жінками у міжнародно – правовому контексті (у двох книгах). Книга друга. Частина 3 / за редакцією Ю.Шемшученка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київський ун-т права, Національна академія внутрішніх справ України, 2001. – С. 255-258

3. Ожегов С.И. Словарь русского языка. Изд. 8-е стереотипн. – М.: Советская энциклопедия, 1970. – С. 64

4. Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. Вып.XVI. – М.: Госполитиздат, 1957. – С. 280-290

5. Торговля людьми. Социокриминологический анализ / Под общей редакцией Е.В. Тюрюкановой и Л.Д. Ерохиной. – М.:Academia, 2002 – C. 26

6. Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. Вып.XIX. – М.: Госполитиздат, 1960. – С. 147-160

7. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 36-63

8. Законодавство України: [Електронний ресурс]: база даних Верховної Ради України містить національні і міжнародні нормативні акти – Електрон.дан. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/laws/pravo/new/, вільний. – Загл. з екрану. – мов.укр.

9. Наші людські права: Посібник з жіночих людських прав / Дж. Мертус, М. Дат, Н. Флауерс. – Ужгород: Карпати, 1996. – С. 164-168

10. Законодавство України: [Електронний ресурс]: база даних Верховної Ради України містить національні і міжнародні нормативні акти – Електрон.дан. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/laws/pravo/new/, вільний. – Загл. з екрану. – мов.укр.


2305612295043025.html
2305783965611396.html
2305910232746176.html
2305956623173084.html
2306065072102332.html