Повинаймувано, де який хлів, де що; хай би жили люди, як нам це рішено збува­тися свого закутка - страница 3


24(11) листопада в Червону Армію пішли Котов і Прядко Толя 27(14) листопада Вітя Кардонюк пішов в Червону Армію Настин хмарно і холодно 29(16) листопада ясний день 4(21) грудня Петя Ситик помер 7(24) грудня свято Катерина Кузьменкоі помер

8(25) грудня перший сніг 10(27) грудня голова дівчинки снилась піднімалась з постелі 11(28) грудня Василя Кардонюка Ваня пішов в ряди Червоної Армії хмарний день і сніг пухнастий 12(29) грудня купила маліровані один чайник дві мисочки 15(2) грудня гарний день ясний і тихий 17(4) грудня Анна Новикова померла 18(5) грудня ясно умерла Анна Новикова Г. в Москві упала я 20(7) грудня дощ цілий день 21(8) грудня дощ гроші послала в Москву три місяці Інні Тамариній 22(9) грудня сніг ішов

23(10) грудня мороз 25(12) грудня гарний день ясний 26(13) грудня серце мені точ... хоронили

35

вдячності, що гірш нема. «Петро мій раз писав, пише, Борисе, навідайся до свеї мами, вони самі зосталися на дві хати». Геть би скікнула тако з гарчанням - мені нащо ця поміч ваша, не потре­бувала її ні колись, ні зараз, але змертвілим поглядом і рухом доло­ні по одвірку трохи нижче, якого й далі не одпускала, пробачила й ще раз цьому світові надокучливому. Коли це той Петро вспів написати, що вона не знає, - таким мовчазним допевнянням допомагала Богиньці втриматися ще на одну цілу вічність в своїй душі, даючи право їй ступити знов на подвір'я. Притулений на стовпчику мішечок вказував на таку вже собі нетривку межу, яка на трохи знов поєднала обидвох: як її власність, робив тривкішим одвічний кордон між світом й усеньким іншим світом, ставав докором з-поза спини цієї прийшлої бабери, і та, бідна, пориваючись хоч душею, як не тілом, на ту дальшу заборонену ділянку чужого життя, яка ще більше вабила і робилася немов рідною, одколи опинилася в її руках часточка з того життя, - й просила б, ну не побоялася б, уголос, одлучуючи од тіла одну руку, яка таким змерт­вілим ворушінням оповідала не тільки про колишнє, а й за май­бутнє не забувалася, а другою була готова втримати не дати впасти цьому своєму наче, але й ще позиченому згортку, - просила, впро­шувала не так цю жінку на порозі хати, а немов аж якусь вищу силу, що керувала цим закутком, не дати обірватися цій павутині приязні. Ця хата стільки перебачила оно, але тривкого сліду нічийого не тримала в собі. Вона й себе немов-то гостею вважала, та й чом ні. Здалося тільки, осього коли вони з хатою душею до душі так перелякано пообзивалися, - коли навала якась обступила їх обох. От, на віру, легко було думати, що тут минуло й ще чиєсь життя, й якби тако хотіла, то поуявляла б тіні всіх перейдених тут душ, але чого це вона має їх одного з другим по пам'яті знов вигодовувати, знов у днів чорних одноманітних випрошувати для них сон чи їжу, як оно інші люблять. Було так: цими згадками вона й не думала жити, але все воно мало десь бути записане, й не словами на папері, не цими то млявими, то шпаркими спогадами в щоденних сутичках і замиреннях, бо для того літопису слова нічого не варті, і хай це були б тіні слів, з яких отамо десь - і ні в часі, ні в просторі, й не поза ними, але десь - складається справжня правда, до якої тра дорости й жити з нею або хоч доповзти до порога ЇЇ оселі й сконати скраю; і це знання було її твердим переконанням, мовчазною втіхою довгого життя. Ці розлізлися, порятовані од голоду, одна лиш Марія не забуває, якісь штирі слові напише. Мамочко, ніколи мені

36

в житті не було добре і ніколи я не була щас-лива, як тоді, коли побачила вас у вікно з в'язкою соломи на спині. Але це така в'язка була, як хура ціла, і я бачу у вікні, що це не мамочка йде, а хура ціла суне, аж не видно ні голови, ні рук, а я вже знала, що то ви, я вже в хаті знала, ще ви й не зайшли, що це тепло до нас йде, і мені геть тепло так стало. Вона за ту хуру не забуде, горе ти моє, сяде на лавку під те саме вікно, що біля мисника, у яке й малою ЇЇ виглядала, і за цю хуру починає. Не було хіба чогось іншого, спитай­ся; а ще припре недоїдків з свеї роботи, ну такі гостинці, і знов за цю хуру. Везуть їх машиною повз хату; бабка, яйка, млеко; десь нахапали по інтернатах, кому не вдалося позаховуватись; юде, юде; дивляться на неї ці оченята з-під брезенту, на її хату, на цей рай божеський - аж проситься одними очима; махає до цих: хай оно йде поможе; залопотіло босими п'ятами - горе, куди й звідки тобі тікати; припало до спідниці, то це тобі такий порятунок; гарикнуло десь з-позад лісу, - ці гер-гер і вйо, тільки закуріло; та й на тобі ще на догляд і жидівську дитину. Навчилася і її біль тепер сприймати, не показуючи свого роздратування, балакай, хіба мені що. Звикла собі дивитися з глиби­ни очей, душа скам'яніла, тільки рука знала якусь роботу, викладена од ліктя до пальців на високий стіл; ця черепаха ворухнеться, зведеться на п'ятеро ратичок, горб якийсь, страхіття таке, візьме осьо відділиться од її тіла і поповзе хатою надвір, а там усеньким світом десь до лісу, до свеї схованки. Лякаю­чись цеї думки, придушувала черепаху чере­вом до столу і слухала про хуру. А третього чи когось десятого не так само хіба слухала б, вона нічого не позабувалася, але вже не могла видобути з теї минувшини якісь до

Фе... Котечку хмарно теплий тихий 27(14) грудня ясний день після обіду хмарно і цілий вечір дощ

1964

7(25) січня снилось що я ручкалась з М. я казала що мертвий 14(1) січня Антон Г. Татаренко Кандиба помер

15(2) січня хоронили Кулішову Гашу ясний день

17(4) січня одержала гроші 19(6) січня Хрещення похмурий і теплий і сніжок пролітав 27(14) січня сильна завірюха не видно нічого клейонку купила і гас брала 28(15) січня морозний день і ясний 29(16) січня сестрич... рік Палаг... Апитамоновної день морозний ясний 30(17) січня хмарний і тихий тепло 31(18) січня до обіду ясно і тихо а після обіду хмарно 2(20) лютого упала коло пошти 3(21) лютого похмурий день теплий 4(22) лютого упала на вулиці коло церкви 5(23) лютого цибулька роз... 6(24) лютого ясно 8(26) лютого снилась мені наша Маруся що виступала з доповід­дю а мужчини сиділи і слухали

37

прикладу випадки, минуле в ній закам'яніло і перебуває так само, як у стінах її хатини, здатне обізватися поглядом, похлипом, давніше й теперішнє злилося докупи, і вони обидві з хатою, оточені полем і страхом, вели цю мовчазну розмову з усеньким світом. Цей світ обступав їх, заглядав у саму душу, і вони думкою, поглядом зустрі­чали його питанням однаковим щоразу - що тобі, світе, і світ, розуміючи саме таку їхню мову, таке питання, в якому ховалися й відповіді на всі запити світові, одступався і розступався, щоб потім знову надбіти, захекано, розлючено, підступно, улесливо, похнюп­лено; прошаком, вбивцею, злодієм, розбишакою, добродійником, мерцем з того світу, просто душею, страхом, тінню. Могла собі подумати й так, що то вони з хатою такі вічні, що не розграбастали їх у згадках і споминах, проте ж вони усі щось хочуть од них. Хай би вже брала цього мішечка та йшла, заки одчиняно, бо розберуть. Матиме час, то принесе, ніхто не каже, що взавтра. «Мені таке було раз, - вертається й ще крок подвір'ям, - як я за Петром у місті сиділа, признаюся осьо вам, їй-бо, стіни до мене балакають, а я до них ні». Вже була одною ногою в сіни одступила, але хата стояла позаду твердо, не потребуючи нового вертання і нових спогадів, й вернула ногу на кам'яний поріг свій, рукою так само тримаючись за одвірок, мізинною пучкою потрапляючи у невидне окові дупель­це: стаючи на порозі своєї хати знов на повне світло й ведучи мовчазну розмову з Богинькою, тручала пучку далі в пошуки, доки не торкнулася чогось м'якого, живого. То воно собі там сховалося й думає у павутинці перебути до кращого часу. Але ніщо не ворух­нулося, не одізвалося до її пучки, так хочучи обдурити бабу, мерцем прикинувшись чи справді вже мрець. Але попробуй мерцем не бути, як так хитало цю ніч стінами. Стривожений світ її хати довірливо обдаровував бабину пучку аж гарячим чимось з країв дупельця, впрошував не допоминатися далі загадки смерті й несмерті, вона сама, нажахана цим знанням, бігла б десь викричати чи вибалакати новий страх. Схолодим і збайдужілим трохи серцем прийняла це нове знання, попустила руку, долучивши ЇЇ до тіла, й була готова до чогось нового для себе у спілкуванні зі світом. Але ж душа хати­на, щось прошепотівши, не звідала їй мовбито головної якоїсь думки, щоб це штовхнуло її до новішої дії, одмінної від попередньої, відсторонилася душею від їхньої ранішної спільності, - ти собі, бабо, побудь сама. Чи це світ здитинів геть, чи вона вдуріла зовсім, чи це весна така, чи осінь, що не розбере путньо. В душі трохи такого болю почувала, буцім тягло її в глибокі сіни й далі у хату лягти на

38

своє дерев'яне ложе - чо ж ти так рано велася, й ще частка ранішнього переконання, що й цього разу вижила, штовхала ступнути обидвома ногами за поріг, стати підошвами на холоднуваті такі пласкі камінці, які не давали робитись болотові перед самим поро­гом, і вже впритул стати до світу, який так просився його приголубити, не одпускати з двору з сумнівами і винуватістю. То хай би Богинька лишила собі цього мішечка, вона ще має такі на хазяйстві. Рука, звикла до дерева, налапувала продовження хати, пере­повзаючи без болю сучечки і закручені дро­тики на верхній латі, відшукувала більшої тривкості, ніж дарувала ця, без кори, дере­вина, і, цупко вхопившись за першу штахету, позбулася хоч трохи сумнівів, які хотіли відвоювати в її душі тепленьке десь кубельце, одколи вона пустилася порога; штахета з нефарбованого дерева, яке купками здовбу-валося, стала руці дужчою підпорою, дару­вала певнішу віру в свої давні звички. Та й тобі продовження хати - тріщав цей пліт перед ранком, але в його похилених старих ребрах ще жила хазяйська твердість і споді­вання в свою потрібність. Такі тини не пере­ставляють - ще підопреш з боку смороди­нових кущів, та й буде тобі не на один рік. Друга рука повелася до низу дальшої штахе­ти, спрямувала ЇЇ витрухлявілою діркою на цвях, що стримів у латі, - пригуцнула ногою. Цвях виліз по цей бік штахети, продерши голівкою ще більшу дірку, але вже не був таким сиротою, як допіру. І ліктем тепер зіперлася на щось темне й м'яке, не маючи змоги згадати одразу, що з свого добра не внесла до хати звечора; вивернула кишенею До себе одну полу і надлубала в кишені торішню квасолину. Згорнула знов свого піджачика, не знімаючи з штахетини, дотор-

9(27) лютого в Бориса весілля було сніг йшов 10(28) лютого набрала... чотири метри за 4 метри 3-32 ясно

12(30) лютого ясно сонце і розтавало 13(31) лютого після третьої години ясно 14(1) лютого ясно 15(2) лютого Стрітення ясно але мороз міцний не розтавало

16(3) лютого їздила до Т. сніг пролітав і тепло було 17(4) лютого до одинадцятої було похмуро а після 11 сонце вияснилось 19(6) лютого дощ вночі йшов проти дев'ятнадцятого вдень туман розтавало і бігла вода 20(7) лютого похмуро і сніг летів хурделиця і вітер дужий Толі відправила листа 21(8) лютого вітер дужий

22(9) лютого ясно і мороз

26(13) лютого баба Коваленчиха померла Веселовська 27(14) лютого похмуро і сніжок пролітав 28(15) лютого хмарно 29(16) лютого похмуро сніжок пролітав 3(19) березня похмурий сніг Лисенка хоронили

39

ками й поправляннями вибачаючись за свою забудькуватість. Не забрало, ти бач, й аж трохи насмілилася озирнутися на хату, сердито й винувато, бо скільки їй шкрьомбати цим двориськом, долаючи принизливий шлях поступок і пробачень чужої невгамовності; зір вже одвертіше захопив півхати, а не тільки той ріг, що стримів проти перехрестя крайніх хатів села з великим шляхом, і погляд уже, а не позирк повідав цій півхаті трохи непередбачену новину, яка зрушувала аж на сміх, - мовляв, радій, бабо, що от не вкрало. Згорнутий у калачик піджачок завис між нею і Богинькою, ця рідна тканина ще тулилася до її руки, але і їй була радість перебувати у цьому урочистому русі до нової хазяйки; послужи й людям, як мені служив, - таке мовчазне обдаровування чужого світу потребувало якихось зо дві слові, але з наступним кроком вздовж тину до воріт і ця потреба згубилася, навіть подумані оці слова - нате оддайте Петрові - вона не допустила до погляду й виразу вуст, щоб вони не те що не постали у зорі її чи відбилися на вустах, але й не сколих­нули її зсередини. «Була б Петра прислала, хай би поміг що зробити», - не було віри, що зможе цю ношу відтербічити, і не думала ні руки простягнути, ні порух зробити, щоб виказати й свою прихильність до цеї хутірської баби, хоч більше то до цього таємничого закутка, бо вже що б не зробила, яке слово не сказала, однаково пролягала дорога назад не в тій радості одкровення й пізнання, яка сюди ЇЇ привела, - і щоб хоч так борг за свою нещасну втіху сплатити, аж вигукнула, аж душею звернулася десь на той край світу: то хай би Петро що поміг. Щось собі таке намислила, шкребучи пучками жилаву шию, за тих людей, що їй усе в спомин, хоч вона то їм нічого не заподіяла. Скільки цеї крові, аж коржі оддирати від стін треба. Вони лихо перебули і всталися живі, то їм тепер треба їсти й пити, щоб викарзяти трохи. Вони всі щось до неї мають, але хіба їм ті позички в голові, скажи. Не все хіба поод-давала, не всі дерева повирубувала в садку, коли ці чотири роти мала в хаті. Не сміх хіба, як цей кривенький приходив та боявся в подвір'я зайти. Скільки щеп у вас, цьотко, а само в очі не дивиться. Скаже йому з порога, а він запише на одно менше й гайда. Чо це дерево всохло, Марто, - той старший з сільради. А я плакать під нього виходжу вночі, а сльози гарячі. За цього меншого, Гандрея, очі видирали, коли вже він виросте; хай росте, вона йому не боронить, хіба у них в канцелярії не записані года всіх її дітей, чо ви сікаєтеся. їй не тоді страшно було, як записувала Гандрея, осьдо тепер думай, як цей дядько прокльони десь посилає, що до пенсії

40

на три роки більше тягти. Ото молодий годами, та старий літами. А єй-бо, вона чогось до цього меншого більш ласки мала, ті як-то чужіші були, і що дальш цю свою провину залатувала то ласкавим словом, чи коржиком припасеним. Але ж ці очі щось знали, що так дивилися, - раділи та дяку­вали за хліб і сіль, ждучи, певне, коли вже вигребуться з неріднього кубла. А Гандрійко прикипав до духу й звичаю її хати - що менший був, то од спідниці не відступить, а далі то вже ого яка поміч була. Такий був модний, що од людожерки втік, прибігає радісінький; мам, мене тітка в льосі зачини­ла, а я через верх продерся. Чогось, знає, сиділи тако сім'єю на лаві й дивилися, як він біля печі на ослоні вибирає з миски пісний борщик, забувся за їжею про своє щастя, що живий зостався, і їй тоді плакать захтілося, цьомнути в голову цю чужу дитину, попри­сувати до себе й цих старших трьох, які так і не позбулися страху перед нею: ця тітка лиха до нас, вона нам не мама ніяка. Просила, називаючи донею, щоб не витирав рук об ослін, і він слухняно тер обома рученятами об штанці на колінах, - не так протира­тимуться, як масне. Стукоту полякалися ті перші, аж од мисника так на неї повитрі-щувалися, а Гандрійко вже в пелену ліктями вперся і з цієї колиски видивлявся на двері, хто це його думає назад знов у льох повер­нути, ще радість йому не минає, що от послу­хався маму, та й будуть його штани як брезент та й чорта порвуться, то вона, щоб не перебити йому втіхи, тільки нагадувала, Щоб сидів і не ворушився, обіцяла, що більш його по сірники ніхто не посилатиме, й ті, пораділі з її певності, радо допитувалися, чи відчиняти, кажучи до неї мамо. «Хтось так біг на шлях, аж гупало, - ще з сіней, од-

4(20) березня ясно і мороз вітер холодний 5(21) березня ясно і тепло

6(22) березня ясно і міцний мороз 7(23) березня мороз сильний 8(24) березня сонце і мороз сильний 10(26) березня ясно і вітер 11(27) березня прояснення і туман цілий день купила каструлю і бетончика 2-76 за те й за те 12(28) березня цілий день туман і похмуро і розтає 13(29) березня похмуро і прояснення сніг розтає одержала з пошти гроші 14(1) березня Явдохи мороз вранці ясно і сніг розтає 15(2) березня хмарно і сніг йшов Рожкової весілля було Наді В. 16(3) березня починається піст 17(4) березня бризкав дощик розтає сніг 18(5) березня вдень сонце і тепло розтає йде дощ вранці снився Микола в той бік Щербаченка 19(6) березня похмуро і мороз 20(7) березня сонце тепло і сніг розтає по вулиці вода біжить 22(9) березня один тиждень Трійці було похмуро і розтавало вода

23(10) березня перший раз земля парує о третій годині сонце вияснилося

41

хиливши двері, голосно забалакала Богинька, - а в вас не світиться, думаю бож-ж». Бачила Гандрійка біля колгоспу, а послям чує, жінки балакають, буцім заходив до Килини, і їй тра було на ту гулицю, і щось повело в двір, а там тако двері на усе розчинені і з темних сіней чиргик-чиргик, - бо-ж, ножа гострить, де цей Гандрей. «А осьдо-го я, гов», - з пелени на всю хату гукнуло, й вона йому цю радість ну не знала б як продовжити, та й знов його в пелену та коліньми здушує, а сиди, бо оно ще не таке ввалить до хати. «А то що, - витріщився, - прийде мій тато й вашого дядька цюкне». Й мову їй одняло, а ці старші повкипали в стіну, ото, думають, зара буде. «Цить, дурний, твій тато ще вернеться, а дядькові вороття не буде. Твій тато десь чоботи у лісах шиє людям, щоб їм ноги не мерзли». - «А ваш дядько коні й там пасе?» - «Дядько Кіндрат щось до твого тата мав, а твій тато двічі його вбив. Хто двічі вбитий, не прийде ніколи. Як дядько Кіндрат помер, почав навідуватися до мене. Але що не йде, то по дорозі стане в твого тата під вікном та й каже: «Нащо це ти мені черевики тісні пошив?» А чи вертався знов назад, то знов не забував сказати в твого тата під вікном: «Нащо це ти мені черевики тісні пошив?» Твій тато як сказився, бігав до мене й молив, що пошиє нові черевики й щоб я їх віддала Кіндратові та щоб він більше не ставав під вікном і не казав. А скільки ж ти за нові черевики возьмеш, Пилипе, питаюся твого тата». - «Мого тата в допр забрали, і він не мав коли шити, правда, мам?» - «Тоді такий час був, що й суду не було. Але він сам собі суд вчинив. Дядько Кіндрат хазяїном був, раз настрашив колядників. Він думав, це хтось у комору закрався, я винесла калача, а він пішов за ними, і вони побачили, й полякалися, й в ноги. А він прийшов під вікно й стоїть. Діти понастрашувалися і почали казати: «Мамо, подивіться, що це дивиться в вікно». І мати подивилася, що це не Кіндрат, а вмерлий Кіндрат. Потім почали допитуватися в дітей, що то є. Вони почали відповідати, що вони колядували в тітки Марти, а він за ними біг від самої хати». - «Ми показали й татові калача, а вони в ґвалт та в сіни, а потім у коморі страшно тарабаніли, коли це заходять бліді геть і сіли чогось на ослінчику біля припічка». - «Скоро ж йому той осиковий кілок і послужив». - Богинька й собі право здобула далі пробратися в хату. Марта помалу в пелену далі розповідала: «Так собі другу смерть знайшов, ходив, поки осиковим кілком не прибили. Так кров, казав впослі Пилип, по тому кілку і цвиркнула». - «Баба Марценька тата й маму чортом лякали, та й вони боялися у колгосп та й поїхали десь», - старшенька підпря-

42

глася до розмови. Старший од Гандрея хлоп­чик згадав і собі щось: «Баба Марценька лякала, що як підуть у голгосп, то чортові пушу запродадуть, і ми з мамою плакали». - «Бо на чорта й душі не стачило, - од печі Богинька, - як вона в них дияволу запро­далася ще перед початком роду людського». Заворушився Гандрійко, аж мокрий, гукає на всю хату: «А тато хвалився, що курки не зарубають». - «Цить, - до нього сестричка, - тато приїдуть, то знатимеш». - «Біжи-но, Ганю, - до старшої, - може, курка знесла, то тітці гостинця дамо». Тягне й тих двох, щоб не так страшно; то двері хай будуть вчинені. Не думає вона в Західну йти по картоплю, на кого цю дітлашню покине. Лушпайки посадимо, та й, може, щось вро­дить. Повлазили двоє менших до хати й поставали на порозі, нема яєчка.

«Мартунько, вчиніть-но», - середночі погупало в шибку, але то тільки Богинь-чиним голосом закликало надвір, чогось вона не впізнавала жіночої постаті за вікном. Оддалеки, зіпершись на край лави, довго видивлялася у мрячний світ. Побачила міш­ка над зведеними Богиньчиними руками й тоді розібрала, що дощ ляпотить. «Йдіть поможете, Марто, - шепотіло з-під мішка. - Я бігала Василя Фурмана погукати, але Марина каже, десь до жидів найнявся дрова возити». Зняла з драбини зсуканого з старо­го рядна мотузка, і під одним мішком нагин-ці побігли городами до крайньої хати. «Я вже спорядила, - до неї з сіней, - сядьте трохи, Марто». Сповзла по одвірку на поріг, та стали розплутувати мотузка. «Такий важ­кий, що не подужаю. А так просив, щоб не кидала незакопаного. Але що ж, я цеї ями сама не викопаю». Біля високих могилок попадали на коліна, щоб відпочити. «Будемо

24(11) березня Зіни день народження туман і сонце трохи показується 26(13) березня проти четверга снилося що я руки мила і ... ждала теж мити руки удвох і дивилася у магазині дві жіночі сорочки 27(14) березня ясно 29(16) березня другий тиждень посту 30(17) березня туман зранку а після обіду сонце і тепло 1(19) квітня туман і похмуро

2(20) квітня похмуро одержала муки 3 кг. 4(22) квітня Милащенкової Любки син помер 5(23) квітня зранку дощ сонце ввечері дощ дзеркало купила 5-84 третій тиждень посту

6(24) квітня мжичка вдень похмуро хліб брала і Тася 7(25) квітня Благовіщення день похмурий і прохолодний купила муки у ... Ф. 8(26) квітня було похмуро а в п'ять вияснилось сонце 10(28) квітня визволення Одеси 12(30) квітня ясний теплий города заволочили 15(20) квітня одержала з ... получку Тернополя визволення 19(6) квітня ясний і теплий Олени Захарівни дочці рік

43

водою тягнути, бо з кладки попадаємо». Тріщало тим краєм кладо-виська, і вони заціпеніли над ношею. Коли вибігало з яру під гору, побачили: хтось хреста пер. Царство небесне обидві проказали і хай земля буде пухом, кинули по дві грудки глевкої землі. Була чутка, що вранці яму цю закидають, ото допитуватимуться, а де ще один, бо без повного списка у волость не їдь. Та й мусять збрехати цим машталірам, що бачили вчора і позавчора, а сьогодні, як з ночі звернуло, чули, що збирався десь на колгосп, і більш вони ніколи не бачили. Вони спиту не робитимуть, вони теперички в яму не лізуть, тепер так на слово вірять, аж ну. Хай заходять до хати й дивляться по всіх закутках - нема за душею й зернини; а не діждуть на брехні зловити. Є віра, що й там десь світові треба, і якщо світ потребує їхньої смерті, то вони світові не вороги. І їх занапащені світом душі запишуться у щасливе царство усього світу й там перебудуть вовіки, без докору світові, без умислу злого до його діянь, вони й там, у захмарному царстві цього щасливого світу, притуляться до найкрайнішого стовпа - попросяться в старшин того світу зробитися пам'ятником чи каменем, щоб відбитися пам'яттю не в цьому живому всьому, а в хмаровиськах цих, вітрюганах, у водах, ріллі. Посидять ще трохи, бо їм тепер що, бо де їхня дома, світу оно як багацько, а де не ступиш, то все завузько. Впустиш облуду й брехню в свою душу - то якби ж знав, що її в світі помен­шає; а одступися й затулися, то вони шукають іншого притулку, і товчуться довкола, і ніде не щезають. То всю облуду й брехню забрав би з собою і став би перед Всевишнім, хай її одну питає й карає, але цих людей невинних не зачіпає. То що ж цій душі діяти, не втекти ні в глибини, ні у горнє, ні одступитися, ні розтулитися, ні тверде, ні м'ке, ні холодне, ні тепле. Досі хоч знаття було, що правда, що неправда, що сміх, що сльоза, що світ і що твоя душа; дівкою була гарна, то вийшло так, що мусила на чужих людей робити, але довго ніде не втримувалася, бо то хазяїн почне допікати, а в кого й син чи дочка люті, то зразу їй і рощот, і йде нових хазяїв шукати. Але коли й за Кіндратом була, то ще виганяли, не могли так її краси зносити, аж поки в шляхтичів не урвалося. Діло було на самий Великдень. Вони ото, скільки їх не було в горницях, товклися всю ніч, трохи не до світла, ті прибирали, ті ванни гріли, то панів купали і так виморилися, що й Боже. Вона після купання панів понесла білля на двір, порозвішувала його. А потім того поки позамітала, то вже стало світати. А хто ж нам, питає її друга горнишна, що дівкою була, завтра паски посвяте. Хто ж, піп,

2281070568787232.html
2281168974134683.html
2281269566852354.html
2281341914531630.html
2281466522726587.html