Одія, до якої кияни йшли протягом століть: керівник Києва уперше за півторатисячолітню історію міста обирався всім населенням, на прямих загальноміських виборах - страница 3

Авт.) Радою». Так визначала цю процедуру стаття 3 Закону України «Про формування місцевих органів влади й самоврядування».

Як і належить, я подав список своєї команди — кандидатури всіх сімнадцяти членів виконкому (саме таку кількість визначила міськрада). Депутати пропустили лише шестеро, голосування по інших постійно зривалося. Не маючи можливості самим пропонувати кандидатів — це належало до виключної компетенції голови, — депутати з табору опозиції у такий спосіб намагалися нав’язати свою кадрову політику за принципом: якщо сам не з’їм, то хоч надкушу. Намагалися вибити зі складу виконавчого комітету окремих людей, які, як знали депутати, за жодних обставин не стануть об’єктом їх маніпулювання, а потім (як це вже було в період головування у виконкомі Малишевського, коли всім заправляли через його голову Мосіюк і Омельченко) перебрати реальний контроль над цією структурою на себе.

Велись кулуарні торги. Мені називали прізвища тих, кого я маю зняти з обговорення в обмін на проходження інших кандидатур. В першу чергу йшлося про Г. Артюх та В. Ковтуна. Хтозна, можливо, якби я тоді пристав на цю пропозицію, то і проблем у стосунках із депутатами не мав би, і доля моя склалася б інакше, і події у Києві розвивалися би не так. (Через два роки — у квітні 1996-го — «парламентарі» з Банкової пропонували в обмін на мою згоду звільнити їх із посад — тоді ж вони до цього списку додали ще і М. Ламбуцького — залишити мене в спокої і дати можливість працювати далі, обмежившись лише доганою на Кабміні. Був навіть підготовлений проект рішення уряду, що був мені продемонстрований, але після моєї відмови піти на такий крок був замінений на найрадикальніший: пропозицію Президенту звільнити мене з посади.) Тоді ж, у 1994-му, я заявив: членів своєї команди не здаю. На питання «Киевских ведомостей» 27 липня означеного року: «Готовы ли вы пожертвовать людьми своей команды ради того, чтобы не было затяжных конфликтов между вами и депутатами?» — відповів: «В жертву я никого никогда не отдавал. И никогда не пытался выставить вместо себя своих подчиненных, перевести на них стрелки недовольства. Считаю, что для руководителя это просто невозможно».

Переглядаючи протоколи пленарних засідань Київради з цього питання (а його розгляд безрезультативно тягнувся з 9 серпня до 11 жовтня 1994 року), можна пересвідчитися, що марними виявилися заклики до своїх колег депутатів: І. Лосєва — приймати якісь рішення, а не безплідно сперечатися; Р. Макомели — підходити до кожної кандидатури об’єктивно; В. Михайленка — дати голові можливість сформувати виконком. Характерним є протокол від 4 жовтня 1994 року, в якому прямо зафіксовані звинувачення М. Вишневецького на адресу лідерів Руху в зриві голосування, і обурення О. Донія — лідера студентського голодування на початку 90-х — щодо рішення-вимоги депутатської групи «Столиця» показувати бюлетень таємного голосування керівникові фракції перед тим, як опустити в скриньку. Так місту нав’язувалися нові уявлення про демократію. Тут же містяться виступи на сесії керівників підприємств, служб міської адміністрації, районів — В. Поляченка, О. Панька, А. Мокроусова, — із звинуваченнями депутатів у тому, що вони нічого не вирішують для міста. Підбиваючи підсумки засідання в той день, я був змушений констатувати, що відбулося фактичне блокування голосування. Прикро, що так сталося, — наголосив далі. — Знову спрацювала командна система й депутати показували свої бюлетені, як школярі, в такий спосіб фактично зведені нанівець домовленості, досягнуті напередодні в ході моїх переговорів із керівниками депутатських груп. Тому, — підкреслив я, — вимушений зібрати всіх, кого я рекомендував до складу виконкому, і порадитись, як діяти в подальшому.

Місто вступало у складний осінньо-зимовий період. Ця невизначеність несла серйозні загрози для киян, підривала основи життєзабезпечення міста. Отримавши повноваження напряму від городян, відповідальний перед ними, я не міг сидіти, склавши руки. Власне, проблема створювалася штучно, мої опоненти свідомо доводили стан до абсурду, щоб потім мене ж звинуватити у бездіяльності. Я мав ужити енергійних заходів, аби розблокувати ситуацію, дати можливість міським службам працювати. Люди не мали страждати через небажання депутатів займатись їхніми проблемами.

Що робити, коли депутати протягом відведеного законодавством строку так і не змогли сформувати виконком, законодавець не передбачив — він розраховував на ідеальні умови, а реальність, як це зазвичай буває, виявилася багатшою й багатограннішою за теорію, — і рецептів на такі випадки не запропонував. Тому вимушений був звернутись з листом до Верховної Ради, висловивши прохання роз’яснити, як маю діяти в умовах становища, що склалося. Швидко отримав відповідь за двома підписами — голови постійної Комісії Верховної Ради України з питань державного будівництва, діяльності Рад і самоврядування (з 5 травня 1997 р. — відповідний Комітет) О. Стешенка та завідувача відділом у питаннях діяльності Рад та органів місцевого самоврядування секретаріату парламенту В. Волинця, в якій роз’яснювалось (згідно із чинним на той момент положенням про постійні комісії у них були такі повноваження), що я маю право сформувати виконком до врегулювання зазначеної проблеми у законодавчому порядку.

Після отримання висновку, 11 жовтня 1994 року я підписав розпорядження № 179 С.


РОЗПОРЯДЖЕННЯ

«Про формування виконавчого

комітету міської Ради народних депутатів»


Відповідно до Закону України від 28.06.94 «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про формування місцевих органів влади і місцевого самоврядування» передбачено двомісячний термін для утворення місцевими Радами своїх виконавчих органів.

У зв’язку з тим, що Київською міською Радою народних депутатів протягом вказаного терміну не затверджений запропонований персональний склад виконавчого комітету, а чинним законодавством чітко не визначений порядок формування Радами за таких умов своїх виконавчих органів, та з метою забезпечення стабільного керівництва міським господарством, здійснення у столиці виконавчо-розпорядчих функцій, керуючись роз’ясненнями Верховної Ради України від 05.10.94 № 08/6-437:

^ Сформувати до врегулювання цього питання у законодавчому порядку виконавчий комітет Київської міської Ради народних депутатів у складі:

Артюх Галина Михайлівна

^ Верес Микола Юхимович

Гульчій Микола Васильович

Дворник Іван Герасимович

Ковтун Владлен Кузьмич

Ламбуцький Микола Михайлович

Мокроусов Анатолій Олексійович

Омельченко Олександр Олександрович

Падалка Віктор Михайлович

Панько Олексій Миколайович

Петімко Павло Ілліч

Поляченко Володимир Аврумович

Сорокін Олександр Миколайович

Фоменко Іван Андрійович

Шевальов Валентин Миколайович


Голова Ради Л. Косаківський


Про прийняте рішення я повідомив депутатів на наступний день — 12 жовтня — на сесії міськради. Проінформував, що ситуацію в Київраді обговорював із виборцями, кандидатами в члени виконкому, на засіданні Ради районів, які підтримали позицію голови Ради. Наголосив, що це — вимушений крок, зроблений в інтересах міста, він носить тимчасовий характер — до того, як парламент розпише залагодження подібних проблем у законі.

І виконком запрацював. Зафункціонував весь складний міський механізм, управлінську кризу було подолано. Пізніше — 26 червня 1995 року — на сесії голосуванням було прийнято рішення: «Підтвердити правомочність виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів у персональному складі, сформованому розпорядженням голови Київради № 179 С від 11.10.94 р.» Таким чином, було визнано не лише правомірність мого розпорядження, а і всіх — що особливо важливо — ухвалених за цей період виконкомом рішень; продемонстровано, за словами депутата Р. Карандєєва, внутрішню єдність ради із зазначеної проблеми, яка в такий спосіб була повністю знята.

Але депутати з непримиримої опозиції продовжували намагатися зірвати прийняття будь-яких рішень. Наприкінці 1995 року ми своєчасно подали на розгляд народних обранців проект бюджету, але вони не надто бажали його розглядати й голосувати по цьому питанню, проходженню документа через міську раду чинились всілякі перепони. Знову штучно створювалася криза, цього разу — фінансова. В тих умовах, коли в державі існував брак коштів на найнеобхідніше, це загрожувало катастрофою.

Щоб її відвести, довелося вдатися до застосування частини 3 статті 31 Закону України «Про бюджетну систему України»: «У разі, коли Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів не затвердять бюджет до 30 грудня року, що передує тому, на який складено бюджет, чинності набирають показники бюджету, поданого на затвердження Урядом Автономної Республіки Крим, виконавчими органами Рад народних депутатів». Зрозумівши, що навколо головного фінансового документа міста розпочалися ритуальні танці, я, спираючись на це положення закону, підписав розпорядження про введення в дію показників бюджету, поданого адміністрацією на розгляд ради. Зверніть увагу: не затвердив бюджет, а лише запровадив ті положення, які вносилися до ради, і не були розглянуті у встановлений термін. (Чомусь ніхто не кричав, коли Омельченко скористався цим же механізмом при затвердженні бюджету на 1998 рік, хоча причини його застосування були різні: в моєму випадку — в 1996-му — сама рада з описаних вище причин блокувала його розгляд, а у 1998-му я і рада в особі її законних представників наполягала на своєму виключному праві приймати рішення з цього приводу, і хотіла це зробити, а омельченківська адміністрація через своїх працівників — депутатів — не давала їй такої можливості, паралізуючи її роботу, аби на свій розсуд розпоряджатися міською казною. Справді, у чужому оці порошинку бачить, а у своєму пенька не помічає.)

Такий порядок діє у багатьох країнах. І це правильно — люди не мають ставати заручниками неспроможності місцевих законодавців організувати свою роботу. Я мав нагоду ознайомитись із статутами багатьох міст світу, окремі з них складають цілі томи. Там розписані не тільки такі, буденні для них ситуації, але й передбачені дії міських структур влади на всілякі, подекуди неймовірні випадки, які, може, і не трапляться ніколи у реальному житті, проте вони змодельовані, і такі казуси, як у нас, там просто неможливі. У них місто не може залишатися некерованим ні на хвилину, і послідовність управлінських рішень — навіть в екстраординарному становищі — суворо регламентована. У нас і досі існують значні провали у законодавчому полі, котрі дозволяють, при бажанні, створювати різноманітні пастки, ловлячи рибку в каламутній воді.

Так ми тоді знайшли вихід із глухого кута й місто своєчасно отримало бюджет.

І в першому, і в другому випадку я діяв рішуче, як того вимагали інтереси міста, але абсолютно законно. Ніхто моїх рішень не оскаржив і не скасував. Навпаки, органи Верховної Ради й прокуратури, до яких апелювали депутати з опозиційного до мене табору, визнали їх правомірними. До суду позовів ніхто не надсилав. А після того, як депутати, що вже згадувалось, підтвердили їх голосуванням на сесії, юридично взагалі відпав предмет для розмов.

Тим не менш, навіть сьогодні окремі недобросовісні люди намагаються знову піднімати ці питання на щит, безпідставно звинувачуючи мене в порушеннях законодавства під час мого перебування на посаді мера. Як приклад, наводять саме ці епізоди, розраховуючи, ймовірно, на необізнаність людей у реаліях. Причому, і тоді, і зараз, мої опоненти замовчують оцінку їхніх дій компетентними органами. А вона не на їх користь.

Саме рішення Омельченка, який, наприклад, на відміну від мене, не маючи на те повноважень, особисто затверджував бюджет міста, та так званих депутатських зборів, стали предметом численних звернень керівництва Верховної Ради та профільного комітету, протестів і навіть приписів прокуратури, кількох судових рішень до Верховного Суду України включно, рекомендацій та звернень структур Ради Європи. Але всі вони були зухвало проігноровані, попри загальнообов’язковість рішень судів, і те, що рекомендації та висновки комітетів, відповідно до Закону України «Про комітети Верховної Ради України» підлягають неодмінному розгляду органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та об’єднань громадян, підприємствами, установами й організаціями. Але саме про ці факти мої обвинувачі чомусь не говорять. Не спортивно, панове. Чи на злодієві шапка горить?

Тоді ж, у 1994-му, поступово здоровий глузд брав гору, почався відхід депутатів від опозиції, рада важко, але втягувалась у режим нормальної роботи. Стали ухвалювати документи і на сесіях. Особливо плідним виявилася перша половина 1995 року. При усьому драматизмі долі цієї міської ради, яка стала об’єктом політичних інтриг і маніпуляцій, ареною запеклої політичної боротьби, їй усе ж удалося проголосувати в легітимному режимі, окрім необхідних поточних, цілий ряд важливих, а в деяких випадках, без перебільшення, доленосних для Києва рішень.

Але тут «вибухнула» Конституційна угода. З’явилась можливість звільняти обраних голів рад через механізм відставки з поста глави державної адміністрації. Київраді моїми опонентами в цьому відводилась ключова роль. І знову ситуація в раді загострилася, а її робота — забуксувала. Останнє легітимне засідання депутатів пройшло 25 квітня 1996 року. А з 16 червня 1996 року почався період незаконних депутатських зборів.

З цього приводу в довідці відділу з питань діяльності рад секретаріату Верховної Ради України, що спеціально досліджував стан справ у Київраді, мовиться:

«Вивчення ситуації у Київраді свідчить про те, що причини протистояння криються у невдоволенні групи депутатів, які відносять себе до так званого демократичного блоку, результатами виборів голови міської ради. Це і стало причиною систематичного блокування частиною депутатів пропозицій голови ради щодо проведення пленарних засідань ради, формування її органів, розгляду питань, що належать до відання міської ради… У міській раді сформувалася так звана депутатська більшість, яка стала в опозицію до міського голови. Очолили її народні депутати України Бондаренко В. Д. і Грабар М. Ф., які всупереч закону не склали з себе повноважень депутатів Київради (відповідно до частини другої статті 78 Конституції України народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандату. Аналогічне положення передбачено і в частині шостій статті 2 Закону України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад»). Ця група депутатів, ігноруючи пленарні засідання Київради, що скликаються відповідно до закону її головою, грубо порушуючи законодавство, скликає натомість депутатські збори, розглядає на них питання, що належать до відання ради, та ухвалює відповідні рішення. Так, 16 червня 1996 року депутатська більшість міської ради, скориставшись тимчасовою відсутністю голови ради Косаківського Л. Г. (під час його хвороби), скликала збори депутатів і під виглядом пленарного засідання ради прийняла 8 рішень із різних питань місцевого самоврядування та обрала народного депутата України Бондаренка В. Д. виконуючим обов’язки заступника голови Київради. Прокурор міста Києва Лотюк С. В. вніс протест на рішення цього депутатського зібрання. Шевченківський районний суд міста Києва за заявою прокурора 17 вересня 1996 року встановив, що відбулося не пленарне засідання сесії Київської міської ради, а збори депутатів ради, до компетенції яких не входить прийняття від її імені рішень, оскільки згідно зі ст. 20 чинного на той час Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве й регіональне самоврядування» рада проводить свою роботу сесійно. Прийняті на зборах депутатів рішення суд визнав незаконними і скасував їх. Проте депутати проігнорували рішення суду і на чолі з Бондаренком В. Д. продовжували скликати депутатські збори, називаючи їх пленарними засіданнями ради, та приймати від її імені рішення».

«Демократами більшовицького вишколу» назвав їх у «Хрещатику» журналіст Ю. Цюпа: «І що їм закон, що їм протести прокурора, що їм думка виборців! Нагадаю: два роки тому сотні тисяч киян проголосували за свого мера. Не сесія — кияни! А сорок чоловік — проти. Це — зневажання думки виборців, грубе нехтування їхніми правами. А опонентам голови — хоч би що, бо вони керуються більшовицькими принципами».

Як у цьому зв’язку не пригадати древню істину — із демократією можна попрощатися, якщо люди починають правити законами, а не закони — людьми.


^ 3. «ПАРТІЯ ВІЙНИ» РОЗПОЧИНАЄ СВОЮ ГРУ


У липні 1995 року — після підписання Конституційної угоди — Президент України призначив мене на посаду глави міської держадміністрації. Але через серйозні розбіжності з центральною владою, вже за рік — у липні 1996-го — я був відсторонений від цієї посади.

Нагадаю, вибори Президента держави й мера столиці відбулися в один день — 10 липня 1994 року. Президентом було обрано Л. Кучму. Київ його не прийняв — майже вдвічі більше голосів віддав Л. Кравчуку (603 139 за Леоніда Макаровича проти 359 271 у Леоніда Даниловича). До того ж Кучма отримав у столиці майже на 200 тис. голосів менше, ніж я під час виборів мера.

Зараз знаю достеменно, що це обговорювалося у новій команді: мене було одразу визначено небажаною для них особою. Тим паче, що я відхилив прохання штабу Кучми про зустріч напередодні другого туру з метою обговорення можливої підтримки з мого боку при остаточному голосуванні, пояснюючи: я не втручаюся у виборчий процес, кияни самі мають визначитися зі своїми уподобаннями, а кандидати — довести свою перевагу.

Одразу після того, як мене обрали головою Київради, всі зусилля, передусім, спрямував на втілення основних положень передвиборної програми, розв’язання нагальних проблем міста, а не на налагодження близьких стосунків із вищими особами; служив «делу, а не лицам». Вважав, що довіра й підтримка майже 550 тисяч киян — достатня умова у демократичному суспільстві для спокійної й впевненої роботи. Своїх підлеглих завжди оцінював за конкретними результатами. Сподівався, що таке ж ставлення буде і до мене.

Моя позиція стосовно цього викладена у згадуваному в попередніх главах інтерв’ю «Дзеркалу тижня»: «Есть Президент, избранный всем народом, и мы обязаны его уважать и поддерживать, потому что люди дали ему мандат доверия. Это абсолютно нормально. Есть избранный Верховный Совет и исполнительные структуры. Это также надо учитывать. Но я бы хотел, чтобы учитывали и другое: есть также избранный населением города мэр, за которого было отдано 550 тысяч голосов, и есть городская власть, которая абсолютно естественно ставит вопрос о том, чтобы ее точно так же уважали, как она уважает других».

Стосунки з новим Президентом намагався будувати ділові. Зовні (до певного часу) вони виглядали нормальними. Проте це було лишень видимістю, затишшям перед бурею. А потайки робота проти мене велась серйозна. Деякі люди з оточення глави держави, представляючи інтереси незадоволених мною з наведених вище причин осіб і сил, на превеликий жаль, вели свою власну гру, щоденно, методично й наполегливо готуючи ґрунт для визрівання потрібного їм кадрового рішення, прагнучи поставити свою, зручнішу й слухнянішу людину.

Потрібно розуміти і наступне. В самій природі столичного міста закладено конфлікт інтересів — його мешканців і держави. Для городян Київ є середовищем проживання, а для державних чиновників — в першу чергу інфраструктурою забезпечення їхньої діяльності, а окремими розглядався, що приховувати, — виключно сферою реалізації їхніх приватних інтересів. Усі знають, як головний ініціатор і організатор мого повалення після того, як це сталося, взяв Київ, писали в одній з газет, «на разграбление», і потім масштабно крутив через свого брата, за сприянням нової міської влади, великий бізнес у Києві, що давно вже стало «таємницею полішинеля» — про це відкрито писали газети навіть у бутність його віце-прем’єром. Ми ж бачили Київ не столицею бюрократії, а містом, зручним для проживання киян, де вони будуть справжніми господарями. Глибинно конфлікт, який згодом привів до мого звільнення, полягав у різному розумінні статусу міста і міської влади. Боролись зазначені дві тенденції.

Утім, така проблема існує в багатьох столицях, але в європейських країнах вона, як правило, розв’язується на користь городян. У нашому ж випадку — була використана в політичних цілях.

Подібні протиріччя неминучі, але життя такого міста, як Київ, — це мистецтво компромісу. Питання, що виникали практично щодня, ми намагались вирішувати в робочому порядку, без зайвого нагнітання пристрастей, цивілізовано. Шукали способи задоволення загальнодержавних потреб у приміщеннях для посольств, міністерств, житлі для їх співробітників. Намагалися гармонізувати ці стосунки, знайти оптимальний баланс інтересів держави й міста, не поступаючись останніми.

Мої ж опоненти, навпаки, штучно провокували непорозуміння, розмовляли тоном наказів і ультиматумів, загострювали ситуацію, аби створити враження неможливості дійти згоди з міською владою.

Першим виступив із бідканнями міністр Кабміну. «Дело» Леонида Косаковского стряпалось по запискам… Валерия Пустовойтенко? — під таким заголовком 6 січня 1998 року в «Киевских ведомостях» вийшов матеріал Г. Сікорського. У статті йшлося, що «сие послание за номером 54-640 от 12 декабря 1995 года, сильно смахивающее на документы образца 33–38 годов», — звелось до ремствувань «на неуправляемость тогдашнего главы столичной горгосадминистрации Леонида Косаковского…», зокрема, в питаннях забезпечення житлом адмінеліти, передачі цілого ряду споруд з комунальної в державну власність.

Появі цього доносу передував вельми неприємний інцидент. Я розповідав про нього в «Перевороте на Крещатике»:

«Самая серьезная стычка у нас с Пустовойтенко произошла в конце 1995 года — по телефону. Он несколько раз мне звонил и приглашал:

– Слушай, подъедь к нам, тут у нас есть макет застройки участка по улице Старонаводницкой. Надо, чтоб ты подъехал, посмотрел, мы тут сразу утвердим все, подпишем бумаги и начнем строить.

Этот микрорайон известен в народе как «царское село». И я сказал Пустовойтенко: — Вот так новости... Это же компетенция градостроительного совета. Подавайте на совет, он рассмотрит. Если поддержит — тогда будем подписывать. К тому же, мы не давали согласия на участок застройки.

Он положил трубку.

А вскоре — вновь звонок. Все та же «песня». Второй, третий раз. Вот на третий раз начал говорить с прижимом:

– Так ты приедешь или нет?

И я не выдержал:

– Слушайте, как вы себя ведете? Раньше Владимир Васильевич Щербицкий не считал зазорным приехать вместе с Политбюро в Киевпроект и рассматривать там генеральный план развития города. А вы хотите, чтобы я, как мальчишка, бегал к вам и в вашем кабинете подписывал сомнительные проекты. Милости просим — на градостроительный совет, вот там мы все посмотрим и решим. Присылайте своих представителей.

И, употребив слова покрепче, что со мной очень редко бывает, я бросил трубку. Конечно, наш разговор стал той последней каплей, которая не только вывела из равновесия еще одного президентского фаворита, но, более того, вынудила его прибегнуть к санкциям. Еще бы... Их самолюбию был нанесен такой удар!..

Валерий Павлович решил пожаловаться Президенту».

«Партія війни» розпочала свою гру.

Ті, котрі одразу після виборів 1994 року накреслювали плани мого усунення з посади, оскільки вважали, що я не належу до їхнього табору, не могли, звісно ж, здійснити це негайно. З урахуванням моїх на той час міцних позицій у столиці, підтримки киян, вони спершу не наважилися на моє звільнення.

Вони вичікували слушної нагоди, щосили розширюючи й поглиблюючи тріщину, що утворилася між мною і центральною владою завдяки їхнім старанням. На це знадобилося майже два роки. Два роки довгої, виснажливої, підлої закулісної інтриганської метушні. Дедалі ставало зрозумілішим, що я не відповідав їхнім уявленням про мораль і керівництво. Був серед них чужаком. «Я не працюю за законами цієї зграї», — трохи згодом, в червні 1997 року, висловився з цього приводу в газеті «Політика».

Ця тривала, підступна, прихована від громадськості боротьба після відомої наради на Банковій 5 квітня 1996 року, — на якій я, перейшовши Рубікон, у присутності великої кількості запрошених, уперше на рівні керівників такого калібру, відкрито виступив проти методів роботи Президента і зухвалої поведінки його оточення, що викликало справжній шок у залі і не на жарт розлютило главу держави, котрий, створивши систему, де кожний «сверчок знал свой шесток», не переносив будь-яких натяків на самостійну поведінку, тим більш відкритих заперечень, — перемістилася на відкриту сцену, розгорнулася у широкий наступ і завирувала пристрастями.

Після того, як вони винесли всі ці проблеми на поверхню, і мені доводилось часто, захищаючись, уголос говорити про споживацьке ставлення до столиці.

Багатьох усе більше дратувало небажання голови Київради передати з міської власності в державну цілий ряд об’єктів, виділити під забудову певні земельні ділянки, забезпечувати квартирами все нових чиновників.

Не в захваті від міської влади були і народні депутати призову 1994 року, яким ми відмовили у претензіях на особливе ставлення. Пам’ятаю, як мене лякав глава регламентного комітету Верховної Ради 2-го скликання П. Шейко за неувагу, за його визначенням, до нардепів. Ми відвели певні їхні претензії на будинки й готелі в центрі міста і запропонували управлінню справами парламенту оформити пайову участь у будівництві (до речі, вони все-таки зробили грошовий внесок, удвічі більший за внесок будь-якого іншого підприємства, установи чи організації) та звести для себе, за свої ж кошти, за мінусом відрахувань на розвиток міської інфраструктури та соціальної сфери, будинок на Осокорках. Що й було зроблено. Маю відзначити, що керівництво Верховної Ради до такої постановки питання поставилось із розумінням.

Найбільше роздратування моїх недругів викликала відмова виділити земельну ділянку під забудову висотного готелю в парку біля Маріїнського палацу. Доводилося вести боротьбу не з окремими особами, а з добре згуртованим кланом, що потім і захопив владу в столиці.

Значно пізніше, 31 липня 2003 року, в «Сільських вістях», Роксана Гедеон написала: «Із бажань «нових українців» і морально здичавілого чиновництва й складається така собі архітектурно-культурна мафія — можливо, одна з найпотужніших в Україні…» І далі: «Мафія ця, ясна річ, дуже сильна в столиці. Початок її діяльності мальовничо описаний у мемуарах Леоніда Косаківського, першого всенародно обраного міського голови Києва. Леоніду Григоровичу довелося свого часу витримати чимало боїв за землю в центрі столиці, яку олігархи вже тоді буквально рвали на шматки. Найзапекліша сутичка відбулася навколо проекту будівництва «суперготелю» у Маріїнському парку, просто на дніпрових кручах, які рішенням Київради ще в сімдесяті роки минулого століття були оголошені недоторканними. Брутальне втручання в київський ландшафт могло б мати тяжкі геологічні й гідрологічні наслідки».

Незгода мера міста з планами реконструкції Палацу культури «Україна» та його пропозиція спрямувати ці гроші на будівництво метро стала, за визначенням спеціальної комісії парламентарів, однією з основних причин наступу на столичну владу.

Ще одна «лінія напруги» між мною і верхами виникла з причини мого небажання потурати будівництву будинку для верховної еліти по вул. Десятинна, 10. «Будинок на Десятинній, — нагадують «Сільські вісті» 20 січня 2005 р. за матеріалами газети «Свобода», — зведення якого в 1996 році коштувало, за оцінками експертів, біля 100 мільйонів гривень, славиться не лише «крутим» оздобленням чи новітньою електронікою… З цим будинком пов’язаний дипломатичний скандал, який виник через Людмилу Кучму. Перша леді була сильно розчарована тим, що з її шостого поверху не видно куполів Андріївської церкви. Від спілкування з прекрасним Людмилу Миколаївну відділяла глуха стіна. Перепону можна було б і пробити, але поруч, на Десятинній, 12, споруджували англійське посольство… Далі все відбувалося, як у детективі: найвища державна влада вимагає від тодішнього мера Києва Леоніда Косаківського розірвати з англійцями контракт на оренду будинку. Але той не погодився… Тоді Косаківського знімають і на його місце садять Олександра Омельченка. І «раптом» в посольському будинку — архітектурній пам’ятці, що вистояла сто років і стояла б ще стільки ж, падає стіна. Відтак Омельченко отримав формальний привід розірвати з англійцями контракт. Зчиняється скандал, міжнародна преса розповідає про невгамовний потяг пані Кучми до культових споруд. Проте вікно прорубано, пані президентша вдоволена».

Ігор Ткаленко в газеті «Всеукраинские ведомости» в січні 1998 року, характеризуючи поводження голови Київради у цьому питанні, зокрема, відзначив: «И вообще, в силу своей «всенародной избранности», за коммунальную собственность столицы держался зубами. Между нами, Кабмину приходилось бороться в Киеве за каждую лестничную клетку, как при штурме Берлина».

І дійсно, за час своєї роботи мною не віддано із власності міста жодного об’єкта, більш того, навпаки, домоглись передачі столиці окремих важливих комплексів, приміром, аеропорту «Київ-Жуляни». Зате після мого звільнення процес розтринькування міського надбання пішов шаленими темпами. Проводили ми зважено і приватизацію. Такі підходи не всім подобались, особливо тим, хто хотів нагріти на цьому руки.

Так що у нас були не стилістичні розбіжності. Вододіл проходив глибше.

Сановники з владних поверхів не пробачали мені ні успіхів, ані промахів. В серії газетних публікацій, бруд і дикість яких були, мабуть, надмірні навіть для українського політичного мракобісся, не щадили мене.

А тут ще підкинули іншу тему.

Почалось із замовної газетної качки в «Киевских ведомостях» за 10 червня 1995 року «Дорога к президентству или феномен Леонида Косаковского». Більше року ця вигадка активно розкручувалась, попри всі мої спростування таких намірів.

Масло у вогонь підлила публікація в окремих виданнях на початку 1996 року рейтингів найвпливовіших політиків, за якими мене ввели в першу десятку, поставивши на шосте місце в державі, в той час як ніхто інший з мерів та губернаторів не потрапив навіть до двадцятки.

«Свідченням» немовби моїх президентських амбіцій абсолютно надумано подавалось створення за нашою ініціативою Ліги історичних міст України, в якій під егідою Києва об’єдналось понад 70 міст країни, що дозволило їй стати найпотужнішою на той час асоціацією органів самоврядування.

Як пряму вказівку до «вогню на знищення» сприйняли мої опоненти провокаційний матеріал у брошурі «Української перспективи», одразу, як по команді, передрукований газетами, такого змісту: «З аналізу викладених фактів можна зробити припущення: Л. Косаківський практично завершив підготовку для відступу на запасні аеродроми i подальшого виконання стратегічного завдання — завоювання президентського палацу. Від резиденції Ліги історичних міст до здійснення цієї мрії Л. Косаківському залишилось подолати біля 400 метрів по Крутому узвозу».

Після цього стало зрозумілим, що питання мого відсторонення — справа найближчого часу.

Так і сталося. З мене, по суті, і розпочалася зачистка поля можливих конкурентів на майбутніх президентських виборах, зняття їх будь-якою ціною з дистанції на дальніх підступах. Президент у такий спосіб вирішив перервати політичний політ свого можливого суперника.

Є японське прислів’я, яке приблизно звучить так: «Гвоздь, который высовывается, бьют по шляпке». В цей момент я чітко зрозумів: скороминущі політичні інтереси і придворні інтриги узяли верх над усім тим, що було зроблено мною для становлення державності за всі роки моєї роботи на цій і попередніх посадах. Що і казати: «Минуй нас пуще всех печалей и барский гнев, и барская любовь».

«Характерною особливістю Леоніда Даниловича Кучми, — наголосив в своїй книзі «Свистун, або Чи можна політичного банкрута обирати керівником держави?» Дмитро Чобіт, — стало правило — усувати зі свого найближчого оточення всіх, хто своїм авторитетом і діями починав його затінювати та міг створити у перспективі конкуренцію… Так зробили і з вмілим господарником і організатором Леонідом Косаківським, коли побачили, що створена ним Асоціація історичних міст України може перетворитися у штаб на майбутніх виборах Президента, тому швиденько погасили цю та інші ініціативи глави столичної адміністрації і теж брутально зняли його з посади…»

(Парадокс у тому, що не я, а мій наступник, якого протиставляли мені як господарника, а не політика, пішов у президенти, діставши на виборах у 2004 році сміховинні загальноукраїнські 0,45 %, а у Києві — свої ганебні, у межах статистичної похибки, трохи більше 4 %: одним словом, потерпів оглушливе фіаско…)

Але ще була так звана «комісія» на чолі з Іваном Курасом, «заплічних справ майстром», «червоним академіком» від ЦК КПУ, духовним наставником Табачника й прихвоснем Кучми, дрібною й безпринципною людиною, готовою заради власного благополуччя на будь-який мерзенний учинок. Він та його права рука Анатолій Толстоухов, який мало відрізнявся за рівнем моральності від свого боса, й політичним кредо якого, за прикладом відомого персонажа з не менш знаної книги Ільфа й Петрова, було «Всегда!», стали головними виконавцями замовного знищення мене як небезпечного конкурента …

Потім була моя двомісячна хвороба й операція.

Щоб згадати атмосферу тих днів, пропоную читачам ознайомитись із текстом заяви прес-центру громадського комітету по захисту конституційних прав голови Київської міської державної адміністрації, голови Київради, оприлюдненої у кінці травня 1996 року:

«25–26 травня у столиці України відзначалося свято, яке полюбилося киянам і стало уже традиційним, — День Києва. У його програмі був цілий ряд цікавих заходів і подій, які привернули увагу сотень тисяч киян, а також гостей столиці.

^ День Києва ще раз засвідчив: це свято всіх киян, які люблять рідне місто, гордяться його історією, його традиціями.

Однак цього разу святкова палітра була затьмарена не лише тим, що ватаги підпилих молодиків перетворили красень-Хрещатик під час масових вечірніх гулянь на вулицю битої склотари і всілякого сміттєбрухту. У тональності Дня Києва вчувалися й інші, більш серйозні нотки — нотки політичного характеру. У самісінький переддень свята уряд України, пішовши на повідку в окремих упереджених політиків, зробив усе можливе, аби розхитати столичну владу, внести у її робочий ритм елементи напруги, нервозності, дестабілізації.

У квапливому порядку, незважаючи на авторитетну думку й звернення до Президента заступників голови міської адміністрації, начальників управлінь і служб, керівників райадміністрацій, цілого ряду громадських організацій, військовослужбовців, Кабінет Міністрів України прийняв рішення звернутися до Президента щодо усунення з посади голови Київради Леоніда Косаківського, якого, до речі, обрали мером майже 550 тисяч киян. Ця акція, зарані ініційована рядом зацікавлених на політичному Олімпі осіб, нагадувала сумнозвісні аналогії недавнього минулого, коли людині могли скласти вирок без суду й слідства. Так зване слухання «київського питання» Кабмін проводив за відсутності мера столиці, якого у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я було госпіталізовано в одну з лікарень Мінського району.

Більше того, саме у відсутність Леоніда Косаківського вийшли розпорядження Президента щодо увільнення з посад першого заступника голови Київської міської держадміністрації Миколи Ламбуцького, заступників голови міської держадміністрації Владлена Ковтуна й Галини Артюх. Їх увільнили за суворою статтею Закону України про державну службу.

Зазначимо, що поспішне зняття трьох керівників було, даруйте, «приурочене» саме до Дня Києва. І це за обставин, коли, наприклад, Галина Артюх за розпорядженням голови міської держадміністрації очолювала оргкомітет по підготовці й проведенню Дня Києва.

Звертає на себе увагу кілька прикрих обставин щодо неетичного ставлення деяких можновладців, а також тих, хто підспівує їм, до законно обраного мера столиці Леоніда Косаківського. Як відомо, саме за його особистою ініціативою й сприянням і було усунено історичну несправедливість — відроджено зруйнований у 20-х роках прекрасний пам’ятник святим, «вічним людям» — княгині Ользі, святому Андрію Первозванному та просвітителям Кирилу і Мефодію. Але дехто у стилі і в традиціях відомих часів зробив усе можливе, аби в офіційних виступах не промайнуло навіть прізвище Косаківського. Лише відомий поет Іван Драч у своєму емоційно-прекрасному виступі подякував меру столиці Леоніду Косаківському.

І вже виходять далеко за межі людської порядності, гідності і честі, за межі правди, справедливості і добра мерзенні вчинки невідомих поки що диригентів, які дали вказівку напередодні відкриття цього пам’ятника збити з дошки тильної частини ансамблю слова про те, що пам’ятник відновлено за ініціативою й сприянням Л. Г. Косаківського. Зникло у такий же спосіб ім’я мера столиці і в ряду імен тих людей, завдяки яким установлено оригінальний пам’ятник відліку відстаней біля центрального поштамту. Отже, знову над нами витають привиди минулого, того минулого, в якому викреслювалися імена, замальовувалися фотографії, виривалися сторінки з підручників, як, наприклад, це сталося з чудовим твором Володимира Сосюри «Любіть Україну». Історія повторюється у своїх найгірших варіантах.

Але люди уже починають розуміти, де правда, а де — облуда. У зв’язку з кампанією ошукання, випадів та інсинуацій щодо мера столиці група ветеранів війни добивається зустрічі з Президентом. Ряд провідних артистів України відмовилися брати участь у концертах, присвячених Дню Києва, на Співочому полі, інших майданчиках столиці, а також на концертах у мерії. У столичній держадміністрації у ці дні — «гарячі телефони»: кияни обурюються рішенням Кабінету Міністрів і висловлюють підтримку обраному ними голові Київради Леоніду Косаківському. Ідуть телеграми, звернення, листи до уряду й Президента, а також у громадський комітет по захисту конституційних прав мера столиці України.

Не залишилася непоміченою і така обставина: на концерті у мерії, який відбувався увечері 25 травня, не було дипломатів, а також керівників районних держадміністрацій, хоча вони і отримали запрошення. Натомість там можна було зустріти цілий ряд одіозних діячів, які очолили так званий «хрестовий похід» проти столичної мерії і персонально — проти мера.

Прес-центр громадського комітету по захисту конституційних прав голови Київради Леоніда Косаківського рішуче засуджує кампанію політичного вереску, злобливих випадів та зухвалих дій, спрямованих на відсторонення від влади обраного населенням мера. Той, хто прагне на нинішній хвилі політиканства прибрати Київ до своїх рук, перехопити кермо управління у того, кому це кермо вручили самі кияни, неодмінно зазнає фіаско. Неправедні дії — це вияв не сили, а слабкості, це знаряддя політиканів усіх мастей, затятих інтриганів, носіїв зла, і такі дії рано чи пізно отримають належну оцінку.

^ Є істина, є правда, є справедливість. Вони — головні об’єктивні судді. Хай не забувають про це добродії-політикани.»

Це все відомо. Не всі знають інше. В відставку з посади глави міськдержадміністрації 19 липня 1996 року я подав сам. Зрозумівши, що в таких умовах далі працювати не зможу, з урахуванням положень нової Конституції, де поєднання посад уже не передбачалось, вирішив зосередитись повністю на роботі голови Київради, що мені довірили кияни. То була перша відставка в історії нашої молодої держави держслужбовця такого рангу за власним бажанням.

Повний текст цього документа виглядає так.


^ Президентові України Л. Д. Кучмі

Косаківського Л. Г.



2280502045981630.html
2280599653447012.html
2280680931779206.html
2280782429486546.html
2280899696100930.html